Баришівка

   Більш ніж 50 км на схід від Києва на правому березі, колись широкої і повноводної, ріки Трубіж, яка тепер схожа на канал, розташовалося невелике містечко Баришівка. Ще в давні часи ці місця не лишалися уваги людей різного роду та племені. А початок Баришівки історики знайшли в часи зміцнення і розбудови Київської Русі. Перша літописна згадка про Баруч (так колись називали Баришівку) відноситься до 1125 року.

Літопис Баришівського району: досягнення і здобутки

Історія

     Баришівка належить до найстаріших населених пунктів Київщини, які виникли ще за часів Київської русі.
     В сиву давнину Баришівка була хутором, а з ходом часу все розросталась.
     В 16 столітті вона вже була невеликим поселенням.
     Скупченість на цій території річок, які служили в давні часи шляхами зв'язку і природними водоспадами, дає підставу вважати про можливість давнього поселення людей на цих землях.
     облизу селища на дюнах понад заплавою річки Трубежа, виявлено сліди скіфських та ранньослав'янських поселень: вироби з кременю, бронзові та залізні наконечники стріл, різні прикраси, уламки глиняного посуду, все свідчить про те, що тут могли жити ще з часів бронзового віку, який на території України розпочався з третього тисячоліття до нашої ери.
     В епоху князівства на Трубежі та інших річках утворилась велика, Переяславська земля, на якій в час князювання Володомира (978- 1015 рр) засноване Переяславське князівство, складовою частиною якого була і територія нинішньої Баришівки. Спокій жителів цього князівства часто порушували степові кочівники-печеніги, які з'явились на півдні Переяславської землі ще з другої половини 9 ст..
     Для захисту Києва від набігів печенігів князь Володимир збудував на лівому березі Трубежа земляні укріплення , так звані "змійові вали", рештки яких збереглись і до наших днів. На правому березі він будував і населяв "города" .
     Після смерті Володимира наскоки з боку печенігів посилились. Син Володимира Ярослав ще більше зміцнив кордони по річці Трубіж. Ці укріплення захищали Київ від нападів кочівників.
     В 1036 році після розгрому Ярославом печенігів життя на Переяславських землях стало спокійнішим. Після смерті Ярослава ( 1054 року) князем на цих землях став його син Всеволод. Він пішов походом на своїх сусідів – турків, яких і переміг.
     Невелика частина турків, які врятувались від загибелі, знайшли притулок в укріпленому "городку" на території нинішньої Баришівки.
     Це поселення турки назвали Барич (Борочь , Баруч). Довгий час воно було лише як вартовий пункт на річці Трубіж. Слово "барич" на турській мові означає "торг", "базар" . Можливо, це місце з другого століття визначалось як зручний пункт для торгівлі, тому і дістало таку назву.
     В 1061 році місце печенігів зайняли інші кочівники – половці. Вони нападали на Переяславську землю, грабували її, а людей забирали в полон. З метою захисту Переяслава від нападу половців, князь Ярослав (1113 – 1132 рр) переселив турків з Барича. Кількість населення на Переяславській землі значно зменшилось. Але ще більше загинуло його від золото ординської навали, в 1239 році. Багато населення було знищено або захоплено в полон. Частина пішла в безпечніші місця, і лише найбільш сміливі залишились тут. Дехто з них залишився на території нинішньої Баришівки. Населення, яке, тікаючи від набігів Золотої Орди, переселялось в північну лісову Україну, не забувало про землі своїх батьків, багаті на промислового звіра і рибу.
     Кожного літа вони проникали сюди. Ці їхні проникнення називали "уходами" , а людей "уходниками".Тому що в степах в цей час було багато кочівників, "уходникам" доводилось озброюватись і часто оборонятись від них. Ці обставини змушували "уходників" бути не лише мисливцями, але водночас і воїнами, яких пізніше стали називати козаками.
     Про козаків, які вже постійно жили вздовж Трубежа на захід від нього, можна довідатись з наказу Кримського хана Менглі-Пірея, який, посилаючи до московського царя Івана ІІІ своїх слуг, наказував їм об'їжджати Переяслав зі сходу, мотивуючи тим, що тут "северюки" не дадуть можливості добратись до Москви.
     Таким чином, хоч орди Батия і спустошили Переяславські землі, але частина населення все ж таки тут залишилась і продовжувала зберігати минулу і творити майбутню історію Переяславської землі. На території теперішньої Баришівки життя також не завмерло.
     Поселення, що були зруйновані Золотою Ордою, "уходники" називали селищами, але вже в другій половині 16 ст ці селища стали поповнюватись постійними жильцями козаками. Багато "уходників" на кінець 16 ст поселилось в басейні Трубежа.
     На кінець 16 ст на Переяславську землю вже стали прибувати на постійне місце проживання люди не тільки північної України, але й правобережжя.
     Це були переважно селяни і ремісники, які тікали від гноблення своїх панів.
     З усього сказаного видно, що населення Переславської землі, і зокрема Баришівки, було пов'язане спершу зі створенням оборонних укріплень, потім з виникненням козацтва і пізніше з переходом сюди селян, і ремісників як з півночі, так і з заходу.
     Зміну назви Барича на Баришівку деякі історики пов'язують з існуванням тут здавна шевського промислу. Від слова "Барич" і слова "шевський" очевидно і виникла згодом назва "Баришівка".
     Така зміна назви сталась, звичайно, не відразу, а на протязі певного відрізку часу.
      Крім козаків, які були постійними жителями Баришівки і уходниками, що осіли тут в 16 ст., дальше зростання населення відбувалось в основному за рахунок селян і ремісників правобережної Увкраїни. В 1059 році Українські землі перейшли від Литовської держави до Польщі. Кріпосний і національний гніт Польских панів був нестерпний. Селяни і міська біднота Волині, Поділля, Галичини тікали на лівобережжя, землі якого ще не були захоплені поляками.
     За рахунок значного збільшення населення, на лівобережжі почали швидко відроджуватись містечка, в тому числі і Баришівка. Швидко збільшується швидкість не землеробського населення. Зростає попит міст на продукти сільського господарства, в селі в свою чергу росте потреба в ремісничих виробах. Все це сприяло організації широкої торгівлі.
     Розвиток внутрішнього ринку розширював і зміцнював зв'язки між окремими економічними районами.
     Виникає сітка гужових шляхів. На кінець 16 ст кілька важливих ґрунтових шляхів функціонували і на Баришівській землі. Від Дніпровської переправи брали свій початок два шляхи, один з них ішов на Переслав, другий через Бориспіль на Баришівку і далі на схід.
     Від іншої дніпровської переправи (мосової слободи) йшов шлях, який також розгалужувався – один пролягав на Басань, другий – на Гостролуччя. В свою чергу Гострулцький шлях з'єднувався з чернігівським, що йшов на Баришівку.
     Поряд з внутрішньою торгівлею на лівобережжі в цей час стала розвиватись торгівля з московськими купцями. З Московської землі через Баришівку пролягав шлях на Переяслав.
     Крім торгових людей, по ньому часто проїжджали також державні діячі як з Московської держави, так і з Запоріжжя в Москву. Як для торговців, так і для державних діячів Баришівка була, зручною зупинкою.
     З кінця 16 ст. Польські пани почали прибирати до своїх рук і лівобережні землі. Селян і козаків вони підкорювали силою зброї. Так, з Сеймової Конституції 1596 року відомо, що Польський король Сигизмунт ІІІ доручив коронному гетьману Станіславу Жолкевському знищити на лівобережжі і зокрема в Барисполі і його околицях тих козаків, які не бажали підкорятись порядку, що вводив польський уряд.
     Можна з певністю стверджувати, що околиці Борисполя, про які йшла мова, включали в себе і Баришівку.
     Як видно, Жолкевський з цим завданням справився успішно, тому що король за воєнні "заслуги" дав йому в нагороду землі Бориспільські, Вороньківські з навколишніми селами.
     Населення Баришівки в цей час складалось в основному з селян ремісників-шевців. Тут в основному осідали чоботарі.
     В кінці першої чверті 17 ст. в Баришівці утворюється реміснича цехова організація. Про існування такої організації відомо з листа Бориспільського старости Петра Комаровського до Жолкевського 19 липня 1622 року, в якому, зокрема, говориться про заснування в Баришівці цеху шевського ремесла з дозволом проводити міщанам, що в цей цех записались, поміж себе суд та інше.
     Приплив селян-втікачів на лівобережжя сприяв зростанню козацтва, серед яких збільшується прошарок заможних землевласників. Поселення стали створювати не лише польські пани, а й місцеві багатії, які мали власні хутори, кріпосницьких селян, володіли різними промислами.
     В своїх господарствах і хуторах вони експлуатували наймитів, полонених і залежних селян.
     На початку 17 ст. їх експлуатація землевласниками досягла величезних розмірів. В народі все більше наростало незадоволення.
     Селяни повинні були працювати на орендатора по три дні на тиждень, але не рідко їх примушували працювати по 4-5 днів, а то й весь тиждень. Крім того, на селян накладали ще й грошову повинність, а також податки натурою.
     Таке нестерпне гноблення селян і козаків польськими панами та місцевими багатіями відбувалось по всій Україні. Трудящі відповідали на нього повстаннями.
     В літописах 17 ст. Баришівка згадується як значний укріплений пункт.
     Так в 1630 році на Наддніпров'ї спалахнула боротьба між реєстровими і нереєстровими козаками.
     Нереєстрові козаки під проводом свого гетьмана Тарса Федоровича (Трасила) розгромили верхівку реєстрових козаків. Ця збройна боротьба була поштовхом до розгортання селянських повстань.
     Спалахували заворушення і в Бориспільському старостві 4 квітня 1630 року. Повстанці Тараса Федоровича вступили в бій з польськими військами під корсунем.
     Поляки зазнали нищівної поразки. Після цієї перемоги селянські повстання значно посилились. Вони охопили всю Київщину. Особливо активну участь в цьму повстанні брали селяни, козаки і міське населення Перяслава, Борисполя і Баришівки.
     Федорович після перемоги під Корсунем перейшов із своїми військами на лівий берег Дніпра на територію Бориспільского та Переяславського староств. Про шлях Федоровича в Бориспільському старостві говориться зокрема в одній із скарг Софії Данілевич (дочки Жолкевського), де вона відзначає, що "Тарас козак" зібрав у своє військо біля 10 тис. селян і козаків, і що в її маєтках в Борисполі, Баришівці і в навколишніх селах також багато кріпосних .
     Війська повстанців зруйнували маєтки польскої шляхти. Коли ж польські війська, в складі яких була частина найманих Німецьких військ ціною великих втрат переправились через Дніпро на лівий берег, Федорович засів у Переяславі у заздалегідь збудованому укріпленні.
     У травні 1630 року поляки зробили кілька спроб узяти укріплений козацький табір під Переяславом, але всі їх атаки були відбиті. Останній штурм, який також провалився, був здійснений 25 травня 1680 року. Під час цих боїв польська армія втратила близько 10 тис чоловік.
     Перемога повстанців під Переяславом після тритижневої напруженої боротьби примусила поляків розпочати переговори. За Переяславською угодою число реєстрових козаків збільшилось від 6 до 8 тис. Угода ця, складена козацькою верхівкою, була лише вигідна багатим козакам, які й потрапили в реєстр. Вона полегшила польським військам вести боротьбу з повсталими селянами і бідними козаками. Федорович з частиною незадоволених козаків пішов після цього на Запоріжжя.
     Незабаром після Переяславської угоди почалась жорстока розправа над селянами та козаками, які брали участь в повстанні.
     Для втихомирення козаків та селян у другій половині грудня 1630 року прибуло близько 12 тис шляхетського війська. Ці війська розташувались навколо території Бориспільського староства. Баришівка з навколишніми селами у списку розміщення військ у Баришівці точно не відома.
     Можливо командування боялось їх тут розміщати, а можливо це пояснюється тим, що Баришівка була дуже пошкоджена.
     Війська грабували населення, знущались над його звичаями, чинили насильства, убивали навіть дітей.
     Вже в липні 1630 року ці повстання перекинулись на лівобережжя. Повстання розростались з величезною силою.
     Київський воєвода писав з цього приводу: "Чернь повстала, панів у маєтки не пускають і почали убивати панів, і невідомо чи вцілів хоч один шляхтич на лівобережжі".
     Відомо, що внаслідок невдалої війни з поляками в 1651 році Богдан Хмельницький був змушений 18 вересня підписати Білоцерківський договір, за яким поляки одержали право розміщати в містах і селах України свої війська.
     Розквартировані війська причинили населенню багато лиха. Вони суворо мстили за участь у повстанні.
     Але Богдан Хмельницький, розуміючи, що Україна власними силами не може звільнитись від польської неволі, вступив в переговори з Московським урядом про воз'єднання України з Росією. Московський уряд дав на це згоду і на призначену Переяславську Раду надіслав посольство в складі 51 чоловіка в супроводі 200 московських стрільців. Це посольство 29 грудня 1653 року переїжджало через Баришівку. До Баришівки проводжав Басанський сотник з 80 кінними козаками, а тут їх зустріли Баришівчани.
     В цей же день, 29 грудня 1653 року, московське посольство виїхало з Баришівки у Війтовці (тепер село Поділля), а звідти 31 грудня - в Переяслав. Після Переяславської ради Баришівчани одними із перших прийняли присягу на воз'єднання з Росією "на вечные времена".
     В народному повстанні 1659 року проти ката українського народу гетьмана Виговського баришівчани теж брали активну участь. Після придушення повстання війська Виговського зруйнували Баришівку. Тільки в другій половині 18 ст. Баришівка знову почала рости.
     Протягом кількох століть біднота зазнавала гноблення козацької старшини, відробляли панщину, батракували в економіях.
     У 1905 – 1906 роках населення Баришівки і навколишніх сіл брало участь у революційних подіях.
     Напередодні Великої Жовтневої соціалістичної революції в Баришівці земля перебувала в руках невеликої групи багатіїв (Гладиш, Шаля, Фещенко, Гопкало), які нещадно експлуатували бідне селянство.
     Майже половина населення Баришівки в цей період була зайнята в різних видах кустарної промисловості та торгівлі. Багато з них працювали на шкір заводі, в шевських і кравецьких майстернях, займались торгівлею, деяка частина – на підприємствах Києва.
     Становище цієї частини населення було нестерпно тяжким. Заробітна плата, як правило, була дуже низька, а можливість залишитись без роботи – була постійною загрозою.
     Земля була відібрана від куркулів і передана в користування бідного селянства. Село почало нову епоху своєї історії.
     В 1929 році створюється Товариство спільного обробітку землі (ТСОЗ) , а через рік на базі ТСОЗу організовується колгосп.
     Напередодні Великої Вітчизняної війни Баришівський колгосп був великим багатогалузевим господарством. Поряд з зерновими культурами (жито, пшениця, ячмінь, овес, гречка), колгосп вирощує м'яту, цукрові буряки та городні культури.
     В 30-х - 40-х роках у Баришівці працюють такі підприємства місцевої промисловості як торф розробка, шкір завод, маслозавод, промкомбінат, харчо комбінат, артіль художньої вишивки, та інші.

     Баришівка в роки другої світової війни

     Сонячним ранком 22 червня 1941 року Баришівку потрясла старшина звістка про напад фашистської Німеччини на нашу країну. О другій годині дня відбувся багатолюдний мітинг, в цей же день розгорнув роботу в приміщенні середньої школи мобілізаційний пункт райвійськкомат.
     День і ніч через Баришівку пересувались військові частини, техніка на захід на боротьбу з наступаючим ворогом. Через Баришівку рухались на схід ешелони поїздів і автомашин з обладнанням заводів і фабрик, жінки і діти, які евакуювались на схід.
     Згідно вказівок обласних організацій в серпні місяці з Баришівки було евакуйовано на схід техніку і основне обладнання Баришівської МТС та тваринницької ферми колгоспу, документи та архіви районних організацій.
     16 вересня 1942 року в Баришівку увірвались банди Гітлерівських окупантів.
     В приміщенні середньої школи розмістилось гестапо. Тут в за стінках гестапо було замучено і розстріляно десятки кращих людей Баришівки і навколишніх сіл.
     Фашистські окупанти до кінця зруйнували МТС, всі громадські будівлі колгоспу, харчовий комбінат, промкомбінат, двоповерховий будинок культури, бібліотеку, приміщення райвиконкому, райкому КП України, держбанку, ощадкаси, райспоживспілки, аптеки, універмагу, пошти, телеграфу, та понад 30% житлових будинків громадян. Не один десяток молодих громадян Баришівки було насильно угнано на каторги в Німеччину. Два роки Баришівка була під гнітом фашистів.
     На початку 1943 року в Баришівській лікарні організувалась підпільна група по боротьбі з Німецькими окупантами. Лікарі – учасники підпільної групи врятували багато радянських людей від угону в Німецьке рабство, оформивши фіктивні документи про поганий стан їх здоров'я.
     Вересень 1943 Баришівка звільнена від німецько-фашистських загарбників. Кожне село району Радянські війська відстоювали від німецько-фашистських окупантів у кровопролитних боях. Немає у Баришівському районі ні одного села без братських могил та пам'ятників бійцям які воювали з нацистами у Великої Вітчизняної війни.


     В Баришівці в різні часи перебували видатні, державні і культурні діячі. Тут жив видатний російський полководець, соратник Суворова, генерал – фельдмаршал П.О.Рум'янцев – Задунайський. В Баришівці ж він і помер в 1796 році.
     Подорожуючи по Україні в 1843 році село відвідав Т.Г.Шевченко. Поет оглянув околиці Баришівки, ходив до розкопаного кургану періоду Київської Русі. Це дало йому матеріал до написання твору "Розрита могила". Вдруге Великий Кобзар побував тут в січні 1844 року, коли їхав з Яготина до Києва.